У мене глуха дитина

Ірина – глуха. Коли вона бере в руки телефон, учасники майстер-класів дивляться уважно, як вона набирає номер і предає трубку своїй перекладачці, котра стає її голосом. Чуючі батьки глухих дітей, для котрих було зорганізовано проект «У мене глуха дитина» дивляться на неї з надією. В неї хороша робота, щасливі відносини. В листах опитування напишуть потім: «Ми глянули в майбутьнє наших дітей і зрозуміли куди нам прямувати».

DSC_0427

Проект з’єднав чуючих батьків глухих дітей з України і глухих батьків з Польщі, бо ті що чують відмовились від участі з огляду на глухих учасників.
– У Польщі це ще не стандарт, що сприймаємо інших. Батьки дітей-інвалідів намагаються зробити все, щоб їхня дитина могла чути. Вони купують дітям слухові апарати, встановлюють імпланти і чекають чуда, яке часто не надходить. Чим пізніше починають з дитиною комунікувати, тим більші запізнення в її розвитку. – пояснює д-р Маґдалена Дунай, авторка програми занять для дорослих, профконсультантка, пов’язана з Польським об’єднанням глухих.

– Коли виявляється, що попри медичні процедури дитина не буде чути, то нехай хоча б говорить. Тільки що це не є комунікування зі світом, обмін думок чи почуттів, лише рухання губами за вказівками логопеда – додає Ева Твардовська з Польського об’єднанням глухих, координатор проекту.

Завдяки тому, що на майстер-класах з’явилися глухі батьки, що говорили зі своїми дітьми жестовою мовою, батьки що чують змогли побачити, що не обов’язково говорити, щоб прекрасно договорюватись. – Я була здивована, що батьки, котрі чують не хочуть вчитися жестової мови, хоча це дає змогу створити справжній зв’язок з дітьми. У цих дітей не лише потреби їсти і пити, але також – своя уява і відчуття, які вони хочуть передати – дивується Едита, глуха матір двох глухих хлопців.

DSC_0130

Батькам, які чують ці глухі показали також, що глухота дитини – не кінець світу, лише бар’єр до якого можна звикнути, треба лише пристосувати свої очікування до можливостей і не звільняти дітей з усього, щоб не призвести до подвійної інвалідності.
– Коли я дивилася, як Ірина Чепчина з Українського товариства глухих говорить по телефону, я була здивована, що її перекладач – зовсім прозора. В Україні особи, що чують, лише супроводжують глухих а в нас, навіть в Польському об’єднанні глухих, намагаються їх виручати, часто приймаючи рішення за них. Десятиліттями ми звикали до того, що особи, які чують, входять в зверхню роль по відношенню до глухих і перевищують свої повноваження, тому ця картина суб’єктності глухої особи, яку нам показала українська координатор проекту, була настільки промовистою – пояснює Ева Твардовська.

Учасники з України, у свою чергу, були вражені демократичним способом ведення майстер-класів, під час котрих кожен міг поділитится своїм досвідом, інколи також складними емоціями, що з’являються у вихованні глухих дітей. Для чуючих батьків з України важливим були також: зустріч з батками з Польщі і можливість глянути на свою проблему з перспективи іншої нації, обмін інформацією про різні методи навчання дітей, підхід до імплантів, способи реабілітації та професійні можливості. Завдяки спільним майстер-класам відбулася інтеграція не лише дорослих, але і глухих дітей. Без мовного бар’єру вони зразу приступили до спільної забави. Українскі батьки повернули до домів з контактною інформацією та практичними підручниками, що містять не лише список установ, де можна отримати підтримку та навчитися жестової мови, але також пояснення щодо цього, як важливим для ідентичності глухої особи є бути частиною громади глухих і комунікувати в жестовій мові. Чуючі батьки, а це ті у кого народжується 90% глухих та слабочуючих дітей, могли під час занять поставити собі запитання: що є добре, для моєї глухої дитини, замість того щоб питати: для моєї дитини, для якої я хочу щоб чула.

Текст: Аґата Лістось-Костшева
Фото: Едита Томасік

Проект «В мене глуха дитина» реалізувавася Польським об’єднанням глухих, Відділ у Лодзі в 2014 році в рамках програми RITA – Зміни в регіоні, що фінансується Польсько-Американським Фондом Свободи.